Передчасне народження — це досвід, який змінює все. Він приходить раптово, без підготовки, без сценарію. І майже завжди — з великою кількістю страху, запитань і невідомості.
Ця розмова для батьків, які готуються до народження дитини. Для тих, чия дитина вже зараз у неонатальному відділенні. І для всіх, хто хоче зрозуміти, чому передчасно народжені діти потребують особливої уваги й підтримки.
Ми поговорили з Юлією Гончаровою — лікаркою-неонатологинею, співвласницею клініки «Френдлік», спеціалісткою з багаторічним досвідом виходжування найменших пацієнтів.
«Я прикипіла до цих дітей серцем»
— Що привело Вас у неонатологію?
"Я стала дитячим анестезіологом і прийшла працювати в дитячу реанімацію у 2007 році. Це був період активного розвитку неонатальної інтенсивної терапії — саме тоді Україна готувалася приєднатися до світової практики виходжування дітей, народжених із 26 тижнів вагітності, вагою від 500 грамів. На той момент це здавалося майже фантастикою.
Це було дуже складно, але неймовірно цікаво. Все стрімко розвивалося, з’являлося щось нове — і для молодого спеціаліста це було надзвичайно захопливо. Я з радістю поринула в цю сферу.
На початку реанімації ще не були розділені — не було окремих неонатальних відділень, де виходжували тільки передчасно народжених або найважчих дітей. Але чим більше я з ними працювала, тим більше серцем до них прикипала. Вони були такі маленькі, такі вразливі… А коли за кілька місяців вони виживали, набирали вагу — це було справжнє диво."
Від особистої практики — до відповідальності за цілу систему
"Я дуже інтенсивно занурилася в цю роботу, з’явилися певні результати. Це помітила адміністрація і запропонувала мені очолити вже окреме відділення інтенсивного виходжування.
А це зовсім інший рівень відповідальності — ти вже відповідаєш за всю систему, за роботу всього колективу, за спільний результат.
Так я й “прикипіла” до цієї справи і продовжувала працювати."
«Я досі пам’ятаю, скільки разів у нього зупинялося серце»
— Чи є історії, які залишилися з вами назавжди?
"Історій за ті роки, звичайно, дуже багато. Найбільше запам’ятовуються найменші й найважчі діти. На жаль, коли я поїхала з Полтави, я вже не знаю, якими були їхні подальші долі — і мені дуже шкода.
Найбільше мені хочеться дізнатися, як склалася доля найменшого хлопчика, якого я виходжувала буквально з нуля. Він народився вагою 530 грамів, худнув до 470. Він потрапив до нас на п’яту добу життя, ми його виходжували, потім робили катамнез. Але, якщо чесно, я вже навіть не пам’ятаю його імені.
Ці діти в чомусь залишаються в нашій пам’яті, а в чомусь — стираються. Зате я досі пам’ятаю, скільки разів у нього зупинялося серце, всі ці критичні моменти…
Таких історій дуже багато. Їх безліч. Іноді, коли починаєш згадувати й розповідати, — вже неможливо зупинитися".
«Це не просто врятовані життя»
— Що дає вам силу продовжувати?
"Кожна історія успішного виходжування надихає. Я завжди пам’ятаю, що врятовано дуже-дуже багато життів. І це не просто врятовані життя — це діти, які сьогодні мають повноцінне, якісне, наповнене життя.
З багатьма родинами я досі підтримую зв’язок. Ті діти, яких ми виходжували, вже підлітки — їм по 15–16 років. Вони живуть своїм прекрасним життям."
«Ці діти потребують значно більше»
"І, звичайно, це неймовірно надихає мене і зараз — не опускати руки, знову йти вперед і робити.
Бо, на жаль, ці діти потребують значно більше, ніж звичайні діти. А в наших складних умовах — економічно складних, життєво непростих — це все дуже важко. Але для них потрібно щось робити, за них потрібно боротися, домагатися, іноді — здавалося б, навіть неможливого".
— Хто такі передчасно народжені діти?
"Сама група передчасно народжених дітей — це дуже різношерста група, тому що ми досі в нашій державі вважаємо передчасно народженими дітей, починаючи з 25 тижнів вагітності, народжених від 500 грамів і вище. Це, звичайно, найважча група.
Діти, народжені до 750 грамів, — це найважча категорія. У них дуже велика смертність — 50% і вище. Їх, слава Богу, дуже-дуже мало, але з ними найскладніше працювати.
Далі йде група від 750 грамів — з цією групою вже трохи легше, хоча все одно непросто. У них смертність близько 40%. Вони потребують найбільших медичних ресурсів. Але за останні 10 років виживання цієї групи значно збільшилося, і за них точно є за що боротися.
Далі — діти від 1 кілограма до 1,5 кілограма. Це не найчисленніша група, але саме та, яка потребує найбільше медичних втручань. І разом з тим — це та група, яка найчастіше приводить до успіху, тому що виживання в них уже 80–90%. Смертність значно менша — близько 15–20%. Але вони потребують усього комплексу медичних втручань. І це точно та група, за яку варто боротися, бо діти, народжені більше кілограма, мають всі шанси на повноцінне життя.
Найбільша група — це 80% усіх передчасно народжених дітей. Це так звані пізно передчасно народжені, які народилися після 34 тижнів вагітності. З одного боку, здається, що це найлегша група — і так воно і є. Але водночас вони теж потребують уваги. У них найкращі результати, тому що обсяг медичної допомоги у них значно менший".
— Як виглядає шлях дитини в лікарні
"Чим менший малюк, тим більший обсяг допомоги йому потрібен. Усі діти, народжені менше 1,5 кг, одразу переводяться в реанімацію, у відділення інтенсивної терапії, де дитина може бути підключена до апарату штучної вентиляції легень. Тому що легені — це найчастіше найслабший орган.
Вентиляція може бути або повна штучна вентиляція, або неінвазивна, яка допомагає легше дихати, підтримує дихальні об’єми, але не дихає повністю за малюка.
Звичайно, малюк не може з’їдати необхідний об’єм харчування і рідини, тому проводиться часткове або повне парентеральне харчування — коли препарати амінокислот, глюкози, жирів вводяться через вену.
Причини передчасного народження найчастіше — або внутрішньоутробне інфікування плода, або відшарування плаценти.
Також стресовий фактор має велике значення, тому що кількість передчасних пологів за час повномасштабної війни в Україні зросла, і це точно пов’язується з тим хронічним стресом, у якому живуть зараз наші жінки. І це, звичайно, не додає їм здоров’я.
Чим більше медичних втручань, тим довше малюк знаходиться у відділенні інтенсивної терапії. А коли він вже дихає самостійно, може засвоювати більший об’єм харчування і підтримує температуру, його переводять у відділення постінтенсивного виходжування, де він уже може бути разом із мамою.
А коли він повністю сам може їсти, самостійно дихати і утримувати температуру без проблем, тоді його виписують додому.
Дуже часто це відбувається близько до дати передбачуваного терміну пологів, який ставили на початку вагітності — плюс-мінус один тиждень".
Про ресурси й маму поруч
"Усі успіхи неонатології пов’язані з прогресом у медичній апаратурі. В першу чергу — це вся апаратура дихальної підтримки: від апаратів штучної вентиляції легень, неінвазивної вентиляції, апарати, що відносяться до так званої слідкуючої терапії — моніторів життєвих функцій, сатурації, ЧСС, капнографів, артеріального тиску.
Звичайно, дуже важливу роль відіграють і фармпрепарати, бо цим дітям дуже часто потрібні дуже дорогі ліки: препарати для парентерального харчування, антибіотики, сурфактант — це речовина, яка допомагає легеням відкритися і підтримувати свій відкритий стан. Дуже важливими є і якісні антибіотики.
І, звичайно, такі якісні розхідні матеріали — теж мають велике значення. Тому що дитина, яка важить менше півтора кілограма, може провести в реанімації від кількох тижнів до кількох місяців. І, звичайно, це все дуже ресурсозатратно. Такий малюк коштує чималих коштів.
Добре, що зараз неонатологія та інтенсивна терапія в цілому по-різному забезпечені, але все ж таки це не лягає повністю на плечі батьків, бо це були б просто дуже великі суми. Хоча зараз ситуація економічно складна, і я впевнена, що в різних регіонах, у різних клініках батьки все ж таки витрачають немалі кошти.
Чим раніше дитина опиняється разом із мамою, тим для неї це краще. Але для мами це часто буває дуже фізично і емоційно складно".
Чому підтримка має значення
Цей текст не для того, щоб налякати, а щоб дати розуміння. І щоб нагадати: поруч із цими сім’ями важлива будь-яка форма підтримки.
Саме тому ми говоримо про ініціативу «Рання Пташка» — як про маленький, але теплий жест, який може стати опорою в момент, коли її так бракує.
