Сповільнитись...
В нашому темпі життя дуже важко сповільнитись, пригальмувати й не робити нічого. Проте, це дуже важливо для наших дітей. Особливо, коли ми помічаємо, що їх увагу захопив якийсь предмет, комаха чи явище. В такі моменти важливо не втручатись, не переривати цей момент і зрозуміти, що немає у світі важливіших справ зараз, ніж розглядати цю комаху.
Ми знаємо про таке явище, коли «швидкі» батьки не терплять «повільних» дітей. Таке часто трапляється, коли наш темп життя не сходитися із темпом життя нашої дитини. Та чи успішними стають наші намагання поспішати на дитину, перевиховати її, змусити стати швидшою, спритнішою? Те саме буває і в протилежному випадку із «швидкими» дітьми та «повільними» батьками.
Намагання не слідувати за дитиною, а підлаштувати під свій темп ще більше ускладнює ситуацію, напружує стосунки та негативно впливає на прив’язаність.
У Марії Монтессорі був геніальний вислів —
«Допоможи мені зробити це самостійно!»
Це та філософія, що допоможе нам, попри наші різні темпераменти, знаходити порозуміння та не заважати розвитку дитини.
Як ми можемо допомогти дитині робите все самостійно у власному темпі?
• створити для неї продуманий простір, де дитина зможе користуватись тим, що їй необхідно за її потребою;
• давати можливість практикуватися в освоєнні нових навичок;
• висловлювати підтримку та розуміння (бо хто ще крім вас може це дати);
• не втручатись, якщо вас про це не просять.
Ми дуже допоможемо нашій дитині в освоєнні нової навички, якщо будемо спостерігати за її інтересом. Коли ми бачимо, що вона зацікавилась липучкою на взутті, то наше завдання забезпечити їй доступ до цієї липучки. Нам варто повільно показати, як вона може розтібнути чи застібнути її. При цьому бути послідовними, слідкувати за тим як бачить дитина наші рухи, й пам’ятати, що вона не може нас одночасно слухати, дивитись, що ми робимо й запам’ятовувати. Тому, ми вперше озвучуємо «зараз я тобі покажу, як одягти взуття», а далі мовчки й повільно показуєм всі кроки.
Важливо давати достатньо часу для освоєння чогось. Проте, достатньо не означає необмежену кількість. Але спокійно, не підганяючи, ми можемо дозволити дитині взуватися самостійно, заклавши час на це. Ми ж можемо спокійно попити каву чи чай поряд, не втручаючись, але даючи розуміння, що ми тут, в разі чого.
У кожної дитини в різний проміжок часу, в різний вік може проявитись це бажання. Тому, не опирайтесь на вікові норми — це орієнтовні показники. Дивіться тільки за інтересом вашої дитини. Не хвилюйтесь, якщо син сусідки уже взувається, хоч він і молодший. Можливо, син сусідки ще не проявляє інтересу до того, що вміє ваша дитина і це є нормально.
Я не справляюсь
Ми не повинні винити себе, якщо так склалось, що ми сьогодні не встигаємо й не можемо дати дитині достатньо часу на самостійні збори. Але ми можемо озвучити, що «Вибач, сьогодні я мушу взути тебе, бо ми дуже поспішаємо, але іншим разом ти спробуєш сам/а». Було б добре, якби такі дні були винятком, ніж правилом, але вони точно будуть. Просто прийміть це, поясніть м’яко дитині, й спробуйте по іншому наступного дня.
Коли допомагати?
Обов’язково будуть моменти, коли ми будемо помічати, що дитина робить те, що їй ще не під силу, або вона застрягла в якомусь процесі, чи вже на межі зриву та істерики. Запропонуйте допомогу. Не втручайтесь, але спостерігайте за процесом, щоб зрозуміти, коли ваша допомога потрібна. Тому, що, нам важливо створити позитивне враження, в кінцевому результаті, від цього процесу. Дитина має відчути ту емоцію «В мене вийшло».
